Американські хірурги вперше у світі пересадили пацієнтові сечовий міхур від мертвого донора. Водночас йому виконали трансплантацію нирки, повідомляє прес-служба Каліфорнійського університету у Лос-Анджелесі.
При онкологічних захворюваннях, тяжких інфекціях та інших термінальних дисфункціях сечового міхура цей орган доводиться видаляти. Щоб забезпечити після цього надходження сечі з сечоводів до сечоприймача, пацієнтам зазвичай створюють штучний резервуар із фрагмента кишечника. Оскільки ця тканина погано пристосована для подібних функцій, до 80 відсотків їх згодом стикаються з ускладненнями, такими як повторні інфекції, порушення функції нирок і проблеми з травленням.
Для допомоги таким пацієнтам урологи Індербір Гілл (Inderbir Gill) та Німа Насірі (Nima Nassiri) понад чотири роки тому почали розробляти трансплантацію донорського сечового міхура в Університеті Південної Каліфорнії. Ця операція непроста технічно через складне кровопостачання органів малого тазу. Лікарі розробляли техніку її проведення спочатку на свинях, потім на людських трупах і донорах зі смертю мозку, продовживши роботу після переходу до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. В ході експериментів вони вирішили поєднувати праві і ліві артерії і вени забраного у донора сечового міхура, щоб зменшити кількість судин, що зшиваються під час операції.
Першим реципієнтом органу став 41-річний Оскар Ларраїнзар (Oscar Larrainzar), сечовий міхур якого видалили через рідкісну пухлину — аденокарциному сечової протоки (урахуса), після чого залишився лише фрагмент об'ємом близько 30 мілілітрів. Через деякий час йому також видалили обидві бруньки з приводу раку та термінальної ниркової недостатності. Провести пластику сечового міхура з використанням фрагмента кишечнику було неможливо через численні післяопераційні рубці в черевній порожнині. Протягом семи років пацієнт перебував на діалізі, ефективність якого стала різко знижуватися, та з'явилися важкі набряки.
Когда 4 мая нашелся подходящий донор, Гилл и Нассири приняли участие в извлечении почки и мочевого пузыря для пересадки. Их в тот же день пересадили Ларраинзару по разработанной экспериментальной технологии. Операция продлилась примерно восемь часов. Почка стала сразу вырабатывать большой объем мочи, которая беспрепятственно поступала в мочевой пузырь, и состояние пациента стало улучшаться. После операции диализ ему не понадобился, уровень креатинина в крови стал быстро снижаться. В течение послеоперационной реабилитации масса его тела снизилась на девять килограмм за счет выведения избыточной жидкости. Через девять дней после операции мужчину выписали домой.
Поскольку у пересаженного мочевого пузыря отсутствовала иннервация, врачи не рассчитывали, что пациент сможет ощущать его наполнение, и рассматривали использование катетеров, манипуляций с брюшной стенкой и электростимуляцию органа для обеспечения оттока мочи. Однако, когда на приеме через два дня после выписки Нассири извлек катетер и предложил Ларраинзару выпить воды, тот сообщил, что хочет и, по ощущениям, может помочиться. К удивлению урологов, он начал делать это самостоятельно. Тем не менее пока неясно, как будут обстоять дела с мочеиспусканием в долгосрочной перспективе, и какой объем иммуносупрессии понадобится пациенту.
Экспериментальную операцию провели в рамках инициированных Гиллом и Нассири пилотных клинических испытаний, в которых планируется участие пяти человек. Поскольку пока сложно взвесить потенциальную пользу донорского мочевого пузыря и риск, связанный с иммуносупрессивной терапией, пока вмешательство рассматривают в первую очередь как средство помощи пациентам, и без этого нуждающимся в иммуносупрессии из-за пересадки другого органа.
Необходимые многим урологическим пациентам стенты и катетеры мочевыводящих путей приходится часто менять из-за отложения на их стенках корки солей и формирования бактериальных биопленок. Швейцарские и американские исследователи разработали технологию самоочистки таких устройств с помощью напоминающих мерцательный эпителий биомиметических ресничек, которые активируются ультразвуком.