Палеогенетики проаналізували понад 400 геномів стародавніх людей, щоб з'ясувати, як сформувалася популяція, що залишила ямну археологічну культуру. Вчені дійшли висновку, що близько 80 відсотків предків ямників походили з груп, генетично схожих на людей, які проживали в степовій зоні від Нижнього Поволжя і до північ від Кавказьких гір в епохи енеоліту і ранньої бронзи. Очевидно, вони змішалися з нащадками українських мисливців-збирачів епохи неоліту у межиріччі Дніпра та Дону та сформували середньостогівську культуру. Як повідомляється в статті, опублікованій в журналі Nature, в результаті процесів, що відбувалися, на цих землях приблизно до 4000 року до нашої ери виникла популяція, яка через кілька століть різко зросла в розмірі і широко поширила ямну археологічну культуру.
Приблизно десять років тому палеогенетики виявили, що близько п'яти тисяч років тому генофонд стародавніх популяцій Європи почав суттєво змінюватися за рахунок помітного припливу нового населення, що походив із Понтійсько-Каспійського степу, де тоді існувала ямна археологічна культура. У той період ямники активно освоювали нові землі та їх окремі групи переселилися навіть далеко на схід, досягнувши Алтаю та Мінусинської улоговини. Розселення йшло й у західному напрямку — у бік Південно-Східної та Центральної Європи, яке наслідки чітко видно у сучасному генетичному ландшафті Європи.
Масштабний потік генів зі степу в ранньому бронзовому столітті, про який до аналізу давньої ДНК не знали вчені, знову підігрів дискусію щодо прабатьківщини індоєвропейських мов. Прихильники так званої степової гіпотези припускають, що переселення ямників та їхніх нащадків сприяли поширенню з Понтійсько-Каспійського степу мов цієї величезної родини, якими сьогодні говорять понад 40 відсотків населення земної кулі. Тому не дивно, що представникам ямної культури, їх походженню та спадщині приділяється останніми роками дуже багато уваги з боку провідних лабораторій та дослідників.
До сих пор происхождение самих ямников оставалось не очень понятным. Чтобы прояснить этот вопрос, большой научный коллектив во главе с Роном Пинхаси (Ron Pinhasi) из Венского университета и Дэвидом Райхом (David Reich) из Гарвардского университета представил результаты дальнейших генетических исследований этого вопроса. В своей работе ученые сосредоточили внимание на анализе 428 древних геномов, 299 из которых они опубликовали впервые. Останки, из которых секвенировали ДНК, принадлежали людям, которые жили между 6400 и 2000 годами до нашей эры, причем подавляющее большинство из них раскопали на территории современной России. Основная часть проанализированных последовательностей представляла собой геномы людей эпох энеолита и ранней бронзы из степной зоны Восточной Европы, в том числе геномы значительного количества представителей ямной археологической культуры.
В своей статье ученые описали три так называемых клины — постепенных перехода от одной популяции к другой между двумя крайними вариантами — для энеолита и раннего бронзового века степной зоны Восточной Европы: волжскую, днепровскую и нижневолжско-кавказскую. В этой модели «ядро» (большинство геномов с хорошим покрытием) ямников входит в днепровскую клину, но при этом располагается на ее краю.
Новые данные, по словам ученых, противоречат недавно предложенной модели, согласно которой популяция ямников возникла в результате смешения охотников-собирателей со Среднего Дона и потомков кавказских-охотников собирателей. Райх и его коллеги пишут, что в генофонде этих двух предложенных предковых популяций отсутствовали два компонента, которые были у ямников. Один из них характерен для неолитических популяций Анатолии, а другой — для древних жителей Сибири и Центральной Азии, восходящий к сибирякам эпохи верхнего палеолита (так называемым древним северным евразийцам). Последний компонент присутствовал в эпоху энеолита у некоторых групп, проживавших в Нижнем Поволжье и к северу от Кавказских гор, которых ученые отнесли к кластеру Бережновка-II — Прогресс-II (в легендах к изображениям он обозначен BPgroup), названному по одноименным памятникам.
Происхождение «ядра» ямников, по данным исследователей, можно смоделировать из двух популяций, представленных в выборке. Одна из них представляет собой часть представителей среднестоговской культуры. А другая — двух людей из захоронений эпохи энеолита (около 4150–3600 годов до нашей эры), раскопанных в могильниках неподалеку от села Ремонтное в Ростовской области. Геномы этих людей относятся к так называемой нижневолжско-кавказской клине, а среди их предков, по всей видимости, были люди как с северным происхождением (на эту роль подходят индивиды из кластера Бережновка-II — Прогресс-II), так и с южным, связанным с кавказскими популяциями эпохи неолита.
Вчені зробили висновок, що походження «ядра» ямників найкраще уявити як результат змішування груп, що відносяться до нижньоволзько-кавказької клини (близько 80 відсотків генофонду), і населення з межиріччя Дніпра та Дону, у якого була значна кількість предків, висхідних до українських мисливців-збирачів. При цьому групи з нижньоволзько-кавказької клини також забезпечують моделі недостатні компоненти, пов'язані з населенням епохи неоліту з Анатолії і древнім населенням Сибіру і Центральної Азії.
Окрім походження ямників, дослідники також зупинилися на аналізі геномів, давніх людей із Закавказзя, а також Малої Азії. Так, вони виявили, що ще близько 4000 року до нашої ери в генофонді людей, які проживали на території сучасної Вірменії, був помітний внесок з боку груп, що належать до нижньоволзько-кавказької клини. Це, на думку дослідників, вказує на їхню міграцію у південному напрямку, де вони змішалися з місцевим населенням. Понад те, внесок із боку цих груп виявляється і пізніших популяцій, котрі жили за доби бронзи біля Малої Азії. Зрештою вчені вбачають у цьому підтвердження гіпотези, що індоєвропейські мови, у тому числі анатолійські гілки, могли прийти в цей регіон разом з мігрантами через Кавказькі гори.
N+1 розповідали про інші дослідження, пов'язані з ямною культурою. Наприклад, вчені виявили у них генетичну схильність до розсіяного склерозу. Більше того, варіанти генів, що підвищують ризик розвитку цієї хвороби, збереглися й у генофонді сучасних європейців.